Українська есеїстика переживає дивний момент – вона популярна, але водночас розмита. Літературознавець і критик Євгеній Стасіневич переконаний: вихід у перечитуванні інтелектуалів і поверненні відповідальності за думку.
Про серію “Недочитані тексти”, Юрія Шевельова, Юрія Лавріненка, Віктора Петрова, межу між есеїстикою та автофікшном і про те, чому свобода письма може знищувати жанр, він розповів у розмові на Радіо Культура.
Розмова вийшла різкою. І чесною.
Серія як жест інтелектуальної суб’єктності
У 2025 році у видавництві “Віхола” продовжилася робота над серією “Недочитані тексти”, яку впорядковує Євгеній Стасіневич. Уже вийшли три книжки – есеї та статті Юрія Шевельова, Юрія Лавріненка і Віктора Петрова.
Для Стасіневича це не просто видавничий проєкт, а спосіб повернути в обіг українських інтелектуалів як публічних фігур.
“Я дуже люблю інтелектуалів. І для мене важливо, щоб вони були репрезентативно представлені в книгарнях цілими полицями”, – пояснює він.
За його словами, мистецька суб’єктність України сьогодні наголошується достатньо, іноді навіть надміру. А от інтелектуальна – досі недоговорена.
У роботі вже четверта книжка серії, п’ята запланована. І це лише початок. Стасіневич переконаний: без звернення до інтелектуалів неможливо серйозно говорити про культуру.
Як продаються недочитані
Попри скепсис щодо “складних” книжок, серія демонструє живий інтерес читачів.
- книга Юрія Шевельова вже майже повністю розпродана
- наклад Віктора Петрова також добігає кінця
- есеї Юрія Лавріненка лише з’явилися у продажу, але вже викликають ажіотаж
Особливі надії Стасіневич покладає саме на Лавріненка. Його повернення як есеїста він називає давно очікуваним.
Тривалий час Лавріненко був присутній у культурі лише як упорядник “Розстріляного відродження” або мемуарист. Його концептуальні тексти фактично не були зібрані.
Тепер ситуація змінилася.
Лавріненко – критицист, а не публіцист
Стасіневич окреслює Лавріненка як пристрасного і політично ангажованого інтелектуала. На відміну від іронічно-стриманого Шевельова, Лавріненко мислив гостро і конфліктно.
“Якщо Шевельова неможливо спіймати на знакові оклику, то Лавріненка часто несло”, – каже він.
Водночас більшість його текстів не є прямою публіцистикою. Вони тяжіють до есеїстики, здатної переживати десятиліття.
Саме тому Стасіневич пропонує для нього окремий термін.
“Я називаю його критицистом. Це поєднання критика і публіциста”, – пояснює літературознавець.
У книжці зібрані тексти, які раніше були розпорошені по повоєнній пресі, зокрема цикл “Україна-Схід” 1948 року. Сам Лавріненко ніколи не зводив їх в одну книгу.
Для сучасного читача це нове відкриття.
Петров без Домонтовича
Книга Віктора Петрова, за словами Стасіневича, стикається з парадоксальною проблемою – не всі розуміють, хто цей автор.
Більшість знає його як Домонтовича, прозаїка. Але в есеях і історіософських текстах Петров постає зовсім іншим.
Саме такого Петрова, переконаний упорядник, сьогодні варто читати.
Прямо зараз.
Дочитати – значить подорослішати
Назва серії “Недочитані тексти” для Стасіневича є симптоматичною. Вона фіксує момент, коли дочитування перестає бути привілеєм вузького кола філологів.
“Ми дожили до моменту, коли треба дочитати, перевірити і помножити міфи на слова свідків”, – наголошує він.
Це особливо важливо для розуміння постатей на кшталт Павла Тичини, чию міфологію багато в чому сформував саме Лавріненко.
Перечитування стає способом ревізії.
Есеїстика чи автофікшн
Окрема частина розмови була присвячена сучасним книжкам, які часто автоматично зараховують до есеїстики.
Стасіневич ставиться до цього критично.
“Для мене більшість книжок, які вигравали премію Шевельова, – це не есеїстика, а автофікшн”, – каже він.
Автофікшн він визначає як неприховану розповідь про себе, але з вищим рівнем художнього опрацювання, ніж у щоденнику. Есеїстика ж, на його думку, неможлива без концептуального мислення.
Саме цього, вважає критик, нині бракує.
Свобода, яка знищує жанр
Після 1991 року есеїстика в Україні отримала статус максимально вільного жанру. Але ця свобода, переконаний Стасіневич, зіграла злий жарт.
“Автори думають, що можна все. І в результаті виходить занадто мало”, – говорить він.
Есеїстика стала легкою, необов’язковою, часто дрібною. Вона дозволяє писати про власний ранок, метро чи випадкову книжку, але не завжди пропонує нову оптику.
Це його дратує.
У 2025 році, зізнається Стасіневич, він не побачив жодної по-справжньому сильної книжки есеїстики.
Очікування свого автора війни
Розмова торкнулася й сучасних воєнних текстів. Багато з них він зараховує радше до автофікшну або суміжних жанрів.
Особливу увагу критик звертає на Артура Дроня. Він бачить у ньому потенціал поколіннєвого автора, але застерігає від раннього захвалювання.
“Рання слава може бути деструктивною”, – наголошує він.
Українська література, за його словами, ще шукає свого головного автора письма про війну – того, хто визрівав уже після Майдану.
Пошук триває.
А поки – варто перечитувати. І думати складно.
Немає коментарів